яка сумна

Батька наш Шелби

В Крыму пенсионерка увидела у тян в автобусе на ноге татуировку со «Степаном Бандерой» и побежала писать заявление в полицию. Кроме того, «экстремистка», по данным старушки, была одета в вышиванку.

Позже выяснилось, что «Бандерой» оказался актёр Киллиан Мёрфи, известный по сериалу «Острые козырьки». А то, что бабке показалось вышиванкой — было обычным платьем

новость

Team 715 оправдывает войну (снова).

Немного предыстории. Примерно в 2018-2019 годах познакомился с одной тян, которая увлекалась милитари тематикой. Она фанатела от 715 team. Чтобы поддержать с ней разговор (и только ради этого) я отсмотрел несколько десятков роликов с их канала на Youtube. На тот момент это были забавные ребята, было даже занятно смотреть их видосики:

К тому же парни не особо лезли в политику.
Однако можно поблагодарить 24 февраля хотя бы за то, что эта знаменательная дата показала нам "кто есть кто". В начале СВО Роман Хорс (автор канала) выпустил

Поэтому хочется сказать: "Настя, який же кінчений цей твій Роман Хорс."

Было бы расточительством посвящать столько слов и букв такой гниде, как Роман. Поэтому в качестве доброй рекламы оставляю ролик Александра Штефанова, который не пожалел своего времени, чтобы разобрать этот пропагандистский ошмёток от 715 Team.

Посвящается удалённому (почему-то) посту  http://joyreactor.cc/post/5250829 уважаемого Tacticool.

   Я бывал в Киеве всего дважды: в феврале 1989 и ноябре 2017. 

Не знаю, есть ли здесь люди, помнящие Киев 1989-го года? Попытайтесь представить: вылетаешь из заледеневшего февральского Питера, где на улицах кучи грязного снега, свинцовое небо, настоящий цвет которого ты забыл уже месяца три назад, мрачные физиономии прохожих…

А приземляешься в Киеве. А там – солнце! В феврале! И ГАЗОНЫ ЧИСТЫЕ И ЗЕЛЁНЫЕ! Зелёные газоны в феврале, Карл! Люди на улицах улыбаются! А утром идёшь себе не торопясь на работу (в командировке я был) – а там дворники УЛИЦЫ ПОДМЕТАЮТ! Подметают улицы, Карл!

Заходишь позавтракать в вареничную, мысленно готовый увидеть что-то подобное Питерской пельменной. А там – ложки, вилки и ножи ЛЕЖАТ В ВАННОЧКЕ С ГОРЯЧЕЙ ВОДОЙ! Чистые! Не сальные! Их не надо протирать салфеткой,они чистые! Пять-шесть видов вареников! Вкуснотища!

Про Лавру просто умолчу. Такого архитектурного и исторического экстаза я на тот момент не испытывал никогда. Короче, в Киев я влюбился с первого взгляда, окончательно и бесповоротно.

Когда вернулся, на работе отметили появившийся у меня украинский акцент (ей-богу!)

Второй раз я попал в Киев уже вполне взрослым дядькой в 2017 году, в ноябре. Опять в командировку. Жили в отеле «Ибис» недалеко от ж/д вокзала. И опять, дежа-вю: тёплый ноябрь, солнышко, приветливые улыбчивые люди,и им пох на то, что ты говоришь по-русски, они не обзывают тебя москалём, они разговаривают с тобой вежливо, они готовы помочь, когда ты заблудился в незнакомом городе. В пивном ресторане на Левом берегу, на Днепровской набережной, молоденький парнишка-официант, похоже, обладал навыками телепатии,потому что на мою фразу, произнесённую вполголоса (он был метрах в пяти от нас!): Ну как можно есть ТАКОЕ сало без горилки? – он моментально притаранил ЗАИНДЕВЕВШИЕ стопки с великолепнейшей хреновухой, которой мы, совершенно ошалев от его толи острого слуха, толи телепатии, выпили, крякнув, и заказали ещё…

Киев, я люблю тебя! Открытка с этой надписью висит у меня дома на холодильнике. Я берегу её, и может быть, когда-нибудь, в магазинчике Киевской Лавры я куплю ещё одну. И может быть, когда-нибудь я исполню обещание,которое дал своим сыновьям: парни, мы с вами обязательно поедем в Украину, и я покажу вам самый красивый город на свете – Киев.

Нічого не змінилось? Чи усе змінилось?

20.02.2015
Тамара Злобіна

19 лютого 2015-го ввечері я вже була на Майдані. Рік тому. Потім, змінивши з десяток громадських робіт, поїхала на Схід - Харків, Луганськ, Донецьк, Севастополь.

Я досі вважаю, що останній рік - це найкраще, що з нами усіма трапилось. Попри все. Тому що кілька сотень (тисяч) простих людей героїзмом вигризли у демонів простір майбутнього. Спочатку - одну площу в фізичному просторі. А потім - ще і ще. Перемоги тривають, просто основне сьогоднішнє поле бою - поле свідомості - складно помітити. Я ж його добре бачу, адже свідомість - це моя професійна філософська сфера діяльності.

Що таке героїзм? Накачати м’язи, вдягнути красивий одяг, і знищити кілька сотень негідників? Це у голівудських фільмах. В реальності героїзм - це прийняти рішення, нераціональне з міркувань егоїстичної користі поточного моменту. Залишитись на Майдані у пекельну ніч. Не дати хабар. Поставити на місце чиновника. Відстояти блокпост. Написати текст-конфронтацію до консервативної масової свідомості. Зробити щось не так, "як положено". А так, як хочеш. Як відчуваєш вірним.

Героїзм - це повстати проти ворога, якого мислиш сильнішим. Знайти в собі сили опиратись - насамперед, власній (під)свідомості, яка нашіптує, що нічого то не дасть, і ти нічого не зміниш, і не лізь у це, і в цій країні завжди так буде. Здолати свій власний страх і апатію. Коли вдень після побиття студентів люди зібрались на Михайлівській площі, кожен і кожна знали, що ризикують стикнутись з брутальним фізичним насиллям. Однак прийшли. Маленький, непомітний, непафосний героїзм, який все змінив.

З цих багатьох малопомітних вольових рішень (скільки їх вже мільйонів) складається сьогодні наша реальність. Вона буквально жива - рухається, змінюється, трансформується, так, як ніколи раніше. І в реакціях на цю реальність яскраво проявляється самосвідомість людини, її чи його громадянська позиція.

"Нічого не змінилось" - це реакція людини, яка чекає "покращення". Тобто змін, зроблених десь кимось, з яких для нього/неї буде користь. Та сама егоїстична користь поточного моменту, аватар якої - передвиборчий сухпайок, гречка-тушонка.

Для людини з пасивною життєвою позицією, яка живе і мислить єдиним, роками напрацьованим маршрутом, помітними є лише ті зміни, які входять у її повсякдення зовні, від яких уже ніде дітись.

У межах цього світогляду зміни-як-такі є травматичними, адже людина є їх об’єктом, а не суб’єктом: долар виріс, ціни піднялись, пенсія знецінилась, звільнили з роботи, забрали в армію.

Позитивні зміни з позиції такого досвіду просто невидимі. Більше того, добровільно їх у своє життя людина не пустить (за логікою колись підслуханого: "Як твої діла, харашо? - Харашо це понятіє относітєльне, главне аби не гірше").

"У цій країні ніколи нічого не буде" - реакція тих, у кого під ногами почала горіти земля. Їх аватар - крадіжка і хабар, дрібні чи по крупному, і невротична необхідність довести (власній совісті), що "всі так роблять".

Я зараз не про зловорожих орків (ті, звісно, свідомо і згуртовано блокують, що можуть), а про наче пристойних співгромадян, які, можливо, і на Майдан раз-другий поїхали, і на АТО гроші давали.

Викладачів ВИШів, працівниць бюджетної сфери, чиновників, прорабів…

Нещодавно в кафе спостерігала за представником цього типажу - у його картині світу крали всі, хто вижче і нижче по службовій драбині (про власні "досягнення" чоловік скромно промовчав).

Людина відчуває, що роками напрацьовані схеми, де що взяти і кому відстігнути, щоб за це нічого не було, під загрозою - бо нові люди нової країни вигадують нові правила і нові способи контролю за їх дотриманням. І він добре бачить, що "лівий" фінансовий потік, який його підгодував на машину, будинок, дублянку і коханку, може, ой лишенько, всякнути!

А що потім з таких перескерованих потічків складуться нормальні дороги, школи і лікарні, він (вони - дозволю собі таке узагальнення) не бачать. Ну бо "ми ж всі знаємо, в якій країні ми живемо, тут же ніколи нічого не буде".

Хіба це не яскраве свідчення змін? Їх поступовості і незворотності. Кажуть, що Майдан і подальший волонтерський рух охопив лише 20% населення України. Можливо, але справа не у відсотковому співвідношенні. Важливіше зрозуміти, що ж змінилось для тих, хто хоче діяти?

Відповідь звучить досить невиразно: збільшилось поле можливостей. Це означає все і нічого. Нічого кокретного - просто бери і роби. Май наснагу реалізувати свої ідеї. Май сміливість мати власні ідеї. Мотивацію ділитись ними з іншими, шукати однодумців і соратниць. Мудрість об’єднуватись. Та просто мріяти - і шукати можливості робити маленькі кроки сьогодні, щоб мрії здійснились завтра.

Ті, хто ніколи не діяв, не можуть помітити, що реальність сьогодні жива і піддатлива, як ніколи раніше. Скільки з’явилось людей, які мислять подібно. Як їх активність укладається в синергії та конгломерації… У мережу живих, активних, сміливих і творчих свідомостей, яка пронизує усю країну, на всіх рівнях.

Це справді складно зрозуміти, адже, щоб передбачити великі наслідки маленьких кроків, треба мислити далеко наперед. Бачити складні взаємозв’язки і не пасувати перед їх довгостроковістю. Це про той же героїзм, який вимагає приймати рішення, нераціональні з міркувань егоїстичної користі поточного моменту, однак доленосні для спільноти.

Я вагаюсь, який приклад нової творчої свідомості тут дати, який ланцюжок змін описати. Втомилась відповідати на нескінченні "ну і що".

Ну і що, що мої приятелі зробили регіональне Громадське телебачення? Ну і що, що до них на ефіри приходять місцеві посадовці і відповідають на незручні питання. Ну і що, що вони вчаться розмовляти адекватно і не "по папірчику".

Ну і що, що вони знають, що не всі локальні медіа їм підконтрольні і що незручні питання будуть. Що приховати афери стає все складніше.

Ну і що, що мешканці міста бачать посадовців і вчаться розбиратись у їх діяльності. Ну і що, що платники податків починають розуміти, хто за що конкретно у місті відповідає. Ну і що, що поняття "влада", цей великий чорний монстр, потроху вивітрюється із свідомості, і на його місце приходить реалістичне бачення конкретних посадових осіб і кола їх повноважень.

Ну і що, що вони, як менеджери, найняті платниками податків, мають якісно виконувати свою роботу за зарплату, а не за хабар чи по знайомству.

"Надавати послуги", а не "робити послугу". Ну і що, що всі ці усвідомлення кристалізуються в головах усе більшої кількості людей, змінюють їх звичні маршрути мислення і горизонт очікувань. А відтак їх дії. А дії - змінюють реальність. Ну і що. "Це ж нічого не дасть".

Сьогодні непростий день. Зрештою, як і вчора. Але сьогодні я безмірно вдячна усім тим, хто поруч, хто не опускає рук. 

Співгромадян(к)ам, на яких можна покластись, яких варто любити, і завдяки волі яких я можу спокійно і з натхненням робити свою роботу. Бо знаю, наскільки ми разом усе змінили.

http://life.pravda.com.ua/columns/2015/02/20/189699/

Меняйте себя и свое окружение в лучшую сторону

С днем вдв, россия

ВС РФ в ночь с 22 на 23 июля нанесли ракетный удар по Спасо-Преображенскому кафедральному собору в Одессе. Здание получило значительные повреждения.