Яндекс.Такси» объяснил, почему передает силовикам историю поездок пассажиров

Посвящается имбецилу Imebal, для которого страшные сказки гораздо важнее скучной реальности...

Конечно я лукавлю. Это посвящается всем любителям и хаятелям совка\кровавого режима, сталинистам\антисталинистам, любителям смешивать байки и правду. 

Речь пойдёт о великом советском учёном, отце советской космонавтики Сергее Павловиче Королёве.

Точнее, об одной части его тела.

Всем давно известна невероятно жуткая и кровавая история о незаконно репрессированном гении, что в стенах НКВД был подвергнут допросам, пыткам, издевательствам и даже расстрелам (но это не точно).

У каждой истории есть своё начало и есть свои рассказчики. Самый очевидный рассказчик - сам Королёв, но вот незадача, книг с его воспоминаниями как то нет.

Тогда идём по тем у кого они есть. Сразу вспоминается дочь великого учёного - Наталья, у неё семейные воспоминания и книги в наличии и, как бы, человек самый близкий... или нет?

Мало кто знает, но Наталья Сергеевна общалась со своим отцом крайне мало, так как в 49м году Королёв ушёл из семьи, а мама Натальи не хотела, чтобы дочка виделаь с новой женой. Дочка решение поддержала, так как "не могла простить измену матери" и... станта барбара ещё та. Итог, Наталья стала экспертом по биографии своего отца только после смерти последнего. Книги были изданы в 2007 и теперь тиражируются на весь мир... Но что на счёт челюстей? В книгах они же есть! Есть, до вот только Королёва не первая, кто это писала, а точнее почти слово в слово повторяет рассказ одного примечательного человека...

Знакомьтесь - ГОЛОВАНОВ ЯРОСЛАВ КИРИЛЛОВИЧ 

                                Голованов Я.К. Публицист, журналист, переобуватель

У него есть книга - "Королёв. Факты и мифы", написанная в 94м году.

Именно там описывается страшная картина пытки и издевательства над советским учёным именно эта книга является источником и отправной точкой для книг Натальи Королёвой. Именно в этой книге впервые описана причина смерти:

Сразу первые вопросы: Почему человек, вторая жена Королёва, что прожила с ним 20 лет никогда не знала о такой страшной травме, которая должна была доставлять серьёзные неудобства в таком преклонном возрасте.
Как бы я не восхищался медициной СССР, технологический прогресс шагнул далеко вперёд, но даже с таким прогрессом, сколько из вас не волнуется перед походом к стоматологу?

Да и как не волноваться Королёву, по тем же воспоминаниям его дочери, у него все зубы выпали из-за цинги. А для тех кто не в курсе, я расскажу, что при потере зубов начинается формироваться неправильный прикус и куча других осложнений, что влияют на речь, форму и подвижность челюстей.

Переломы же челюстей, особенно верхней - страшное и невероятно сложное ранение, которое не проходит бесследно и оставляет самые явные следы на лице.

Но всё таки, почему я та уверен, что описанное Головановом - байка?
Может потому что он сам так пишет?

Господа любители Солженицина, Шаламова и иже с ними. Я напоминаю вам, что все эти фамилии относятся к людям, что пишут выдуманную прозу или же свои личные воспоминания с очень субъективной оценкой происходящего.

Подводя итог хочу сказать, что я не явлюсь приверженцем мнения, что у Королёва не было травмы вообще. Она была, причём крайне серьёзная и чуть не стоила ему жизни.

в 1937 году, в РНИИ, при испытаниях крылатой ракеты произошла авария, один из элементов ракеты отлетел и почти пробил Королёву голову попав в висок.

P.S. Спешел фо ю, Джой, готов к критике и диалогу, только пожалуйста, хватит верить в дурацкие байки аля ванна с кислотой и катание людей по битому стеклу.

Все вместе

Извините, но у Вас скрепы отклеились

Личное мнение после просмотра второго раунда переговоров:

Украина передала России останки 7 красноармейцев погибших в годы Великой Отечественной Войны. 

Передача прошла на на границе Украины и Белгородской области. Их тела были обнаружены в 2018-2019 годах в Харьковской, Полтавской и Винницкой областях.

После проведения экспертиз вкладышей личных опознавательных знаков поисковики установили имена погибших воинов. Были установлены и найдены родственники пятерых из семи погибших защитников Отечества.

- Мы придаем сегодняшнему событию особое значение, - подчеркнул Антон Торгашев. - С украинской стороной нас связывает давнее сотрудничество, но в силу определенных обстоятельств в последние годы мы не могли проводить совместные экспедиции как на территории Украины, так и в России. Но продолжаем тесно сотрудничать с организацией «Союз «Народная память» на территории Польши, Германии. В следующем году также будет проведена работа в плане возвращения советских воинов из России на Украину.

Всего за это время из соседнего государства были переданы останки 160 человек. Из нашей страны, соответственно, туда вернулось 40.

В этот раз на свою малую родину возвращаются:

Кирилл Петрович Воронкин, 1918 г. р., уроженец села Вырубовка Сердобского района Пензенской области;

Василий Иванович Шишканов, 1918 г. р., деревня Матышевская Руднянского района Сталинградской области;

Павел Петрович Шевченко, 1914 г. р., Руднянский район Сталинградской области;

Матвей Кузьмич Фомичев, 1920 г. р., село Подберезово Чернского района Тульской области;

Тимофей Андреевич Задонский, 1911 (14? 17?) г. р., Московская область, был призван Пролетарским РВК;

Жабар Истамулович Истамулов, 1920 г. р., село Хиндой Веденского района Чеченской республики;

Вячеслав Ефимович Гладков, 1902 г. р., Астрахань, был призван 24.08.1841 года Кировским РВК Астрахани.

_____________________

https://www.kp.by/daily/27062.7/4130191/

https://www.belnovosti.ru/obshchestvo/2019/12/02/id84276

Внезапно!

Як Іван Франко вибори програв

Було літо 1898-го. Іван Франко втретє був серед кандидатів до австрійського парламенту від Радикальної партії на додаткових виборах в окрузі Тернопіль—Збараж—Скалат. Усебічно обдарований, енциклопедично освічений і надзвичайно працьовитий, Франко проявив себе на багатьох ділянках української культури. Тернополяни добре знали Каменяра не лише як видатного українського письменника, поета, перекладача, філософа, навіть економіста, а й як завзятого політика і творця першої не лише в Галичині, а й в усій Україні (зокрема і в Тернополі) партії європейського зразка. Іван Якович розробляв її програмні документи і досліджував процеси, що відбувалися в краї.

Чимало з тих ідей позастолітньої давності актуальні й досі. Радикальна партія Франка мала свій електорат, програму і, найважливіше (чого потім не мали інші партії), — у неї був механізм дій. Геніальність Франка полягала в тому, що, знаючи тогочасну конституцію Австро-Угорщини, він знаходив у ній такі ходи, сентенції, які дозволяли висувати певні питання і проблеми українського характеру. Зокрема, це було питання самостійності України. Партія мала програму-мінімум і програму-максимум. Мінімум — створення Галицької автономної області. Максимум — соборної України, яка б об’єднала всіх українців.

Українці західного регіону були рішуче переконані, що є окремим народом і не мають нічого спільного з українцями з Великої України, так само, як і з поляками. Називали себе «русинами», і Франко першим у 1893 році почав замість терміну «руський», «руська» вживати слово «українська», «український». Франко писав: «Ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими, а українцями без соціальних кордонів…»

У 1895, 1897 і 1898 роках Радикальна партія висувала Івана Франка на посла до віденського парламенту і польського сейму.

31 жовтня 1895 року підкуплені та застрашені виборці тернопільської округи продали свої голоси на користь владного урядового кандидата графа Пінінського (він був приятелем самого австрійського намісника графа Бадені). Відтак українці зрадили вперше свого найпопулярнішого в Галичині представника.

Навчена гірким досвідом 1895–го, Ольга Хорунжинська, дружина Франка, благала й відраджувала свого чоловіка кандидувати в 1897–му:

“— Ти подумай добре, Іванку. Благаю! Ти вже забув, як тебе продали і зрадили у Тернополі? Тебе пани знову не допустять! Адже ж можеш відмовитися. Скажи, що маєш хвору жінку і четверо дітей!
— Говориш, як дитина! — спокійно реагував на слова дружини чоловік. — Невже тільки маю про свою домівку дбати? Людина не може жити тільки сама для себе, мусить мати і суспільні обов’язки…”

Програвши знову на виборах до австрійського парламенту у Відні (владна адміністрація легко змогла примусити українців страхом, корупцією та іншими шахрайськими засобами програвати вибори, і Франко не зміг здобути посольського мандата, хоча симпатії виборців були на його боці), вічний революціонер почув таке «резюме» від своєї Ольги:

“— Чи не казала я тобі? Бачиш, скільки прикростей? Кандидатом ти був, а депутатом не будеш!
— А я не шкодую. Ніяка праця не пропадає даремно! — спокійно відповів поет. — Це ж була праця з народом. Це цвіт, який дасть плоди…”

Іван Франко з дружиною Ольгою Хоружинською 1886 р. сфотографувались у Влодзімежа Висоцького одразу після одруження на пораду польської письменниці Елізи Ожешко.

Але те, що тих «плодів» знову не буде під час третьої кандидації на посла від Тернопільської виборчої округи в 1898–му, добре відчував навіть син–семикласник тернопільського повітового лікаря Олександра Гладишовського. Він добре знав (адже не раз чув про це) «виборчий рецепт» перемоги свого батька, а заодно й тодішньої влади: поляки в таких суспільно–політичних умовах легенько куплять українців, адже українці продаються!!! За гроші, за землю, за посади, за горілку, за ковбасу. Тоді ж виникло таке поняття, як «хрум». «Хрум» вважався сильнішим за будь–які високі політичні ідеї…

Попри те Франко розуміві знав своїх рідних галичан, їхню долю, він говорив, що «для українського народу українська державність наповнена сутністю». Українському селянинові однаково, як вмирати з голоду, — від рук свого пана чи чужого. Йому абсолютно однаково, хто з нього буде «шкіру дерти» і податок знімати.

Саме галичани почали рішуче виступати проти ідеї української незалежності. Занадто добре і солодко жилося їм під рукою австрійського цісаря, який завжди вмів дати раду товкотнечі в українських і польських колах, умів тримати державу вкупі. В такій ситуації було дуже важко досягти могутнього прориву й поступу. Крім того, простим українцям ні на що було нарікати. В умовах Австро–Угорщини вони задовольняли свої найважливіші потреби, в тому числі й культурні: мали свою пресу, гімназії, свободу релігії, навіть національний театр. І, відповідно, їм було добре. Засоби масової інформації, які згодом прославилися своїми радикальними націоналістичними поглядами, тоді говорили і писали інше: навіщо взагалі ставити на чергу дня питання державності? Воно не на часі, «тата» Йосифа це може образити. А крім того, така боротьба потребує жертв. Будуть тюрми, репресії. Словом, краще так, як є.

У 1898–му свідома частина тернополян хотіла як віддячити Франкові за його титанічну працю, так і вибачитися за тих, несвідомих, кого купували поляки у попередні виборчі перегони.

Кожне передвиборче віче, де сильний дух Франка, того, «що тіло рве до бою», став «на прю», перетворювалося в справжнє свято. Франко з неймовірним успіхом сам об’їздив села і міста, де вів свою передвиборчу кампанію. Так було у Великому Глибочку, Чистилові, Денисові, Купчинцях, Пронятині. Кожне село мало свій місцевий комітет, зв’язаний з центром. З центру вчасно надходила інформація та потрібні інструкції. Скрізь по селах були добрі приятелі Каменяра, і він був певний, що вони допоможуть у виборчій боротьбі. Все йшло до того, що Франко мав би вийти переможцем. Не лише українці, а й дехто з поміркованих поляків уже наперед вітали його з успіхом. Проте з перевагою в 10 голосів виграв повітовий лікар…

Якщо першого разу Іван Франко досить гумористично подивився на свій неуспіх: «Один наслідок мала моя кандидатура, про який мені певно не снилося: обрання урядового кандидата коштувало йому 8–10 тисяч золотих. Найбільшу частину цієї суми забрали, розуміється, агенти. Вони повинні би прислати мені листа з подякою», то після третього каменярського лупання скали справедливо визнав: «Я половину галичан люблю, а половину — ненавиджу!!! Жорстокі наші часи! Так багато недовір’я, ненависти, антагонізмів намножилося серед людей».

Після продажності, підкупу, лицемірства, політичних амбіцій, зажерливості і третьої зради українців у Тернополі Іван Франко цілком зійшов з політичної арени.