Це що за

тут за ночь оказывается новый шаблон для мемов подъехал

Майдан Зеленського почув

Ну що, можу впевнено сказати, що Майдан Зеленського почув. Тобто виснажливий 14-годинний марафон досяг своєї мети. Все вдалося.
Сьогодні абсолютно чітко учасники мітингу розділили кричалки. Путін був «х*ло», а от «Зеля – сцикло». Пишаюся українцями, з якими завжди можна зійтися посередині. Просили не обзивати новообраного ТИМ САМИМ словом, і ми зробили цю поступку владі, вчинивши як розумні і лояльні громадяни.

Взагалі, сьогоднішній день я б назвала Днем Смирення. Яким би кожен із нас не був важливим у своїх очах, які б досягнення не мав, скільки друзів і лайків на фб не приносив у клювику, але настає такий день, коли твоя цінність вимірюється габаритами. І чим твої габарити більші, тим краще.
Тому що кожен із нас сьогодні – лише цяточка на багатотисячному полотні. Лише одна окремо взята маленька цяточка, яку навіть не видно з квадрокоптера, і тільки разом, тільки з такими як і ти, коли ви маком вкриваєте і Шевченка, і Хрещатик, і Майдан – тільки тоді ви значимі.

Так, нас сьогодні рахували по головах, я розумію. Так, спеціально навчені люди сиділи з секундоміром, прораховуючи швидкість потоку, кількість цяточок на квадратний метр і загальну кількість учасників.

Тому що питанням дня було – більше 50 тисяч чи менше? Бо якщо менше, тоді ой. А якщо більше – тоді ой всьо. Правильно, Вова? Як там в одному з твоїх передвиборчих роликів, «єслі ти да, то тогда ми всєх?»
Ну так от, народ сьогодні натякнув, що він, у принцпі, да.

І це іще, Вова, без економічних гасел. Це ще ви не дерибнули «приват», не розіслали платівки за опалення, це іще на мітинги не пішли фопи, вчителі, пенсіонери і бюджетники, кожен зі своїм меркантильним інтересом.
Це всього лишень спроба розведення військ у маленькому прифронтовому Золотому, де по паспорту живе шість сотень людей, а по факту – чотири десятки. Це всього лише формула якогось німця, про якого у нас ніхто не чув і не бачив, якогось чи то Штангеля, чи то Циркуля, який так само далекий від українців, як ти, Вова, від свого велосипеда.

Це всього лише, Вова, ти відкрив свого рота і сказав кілька слів без бумажки.

Це всього лише від тебе відійшли, з огидою обтерши мешти, діти єврейського народу, для якого ті, хто лежать у Бабиному Яру, є живою раною у серці. Раною, у яку поцілив твій «привіт».

Це всього лише від тебе відвернулися діти українського народу, які по природі своїй і по натурі не є злими, і не є дурними. Просто трохи більш довірливими і трохи більш романтичними, ніж годиться на шостому році війни, але це романтичне замилування розійшлося як сон. І тепер ті руки, які випхали тебе на престол за все хороше проти всього поганого, потяглися «хоч за горло потриматися».

Тому що, Вова – і це тільки між нами - х*ло іще міг би порулити Україною. А от сцикло – без шансів.
Даремно ти затіяв капітуляцію.

Тамара Горіха Зерня

Новий транш від МВФ в обім на ліс Карпат.

Разговор в украинском окопе

Нічого не змінилось? Чи усе змінилось?

20.02.2015
Тамара Злобіна

19 лютого 2015-го ввечері я вже була на Майдані. Рік тому. Потім, змінивши з десяток громадських робіт, поїхала на Схід - Харків, Луганськ, Донецьк, Севастополь.

Я досі вважаю, що останній рік - це найкраще, що з нами усіма трапилось. Попри все. Тому що кілька сотень (тисяч) простих людей героїзмом вигризли у демонів простір майбутнього. Спочатку - одну площу в фізичному просторі. А потім - ще і ще. Перемоги тривають, просто основне сьогоднішнє поле бою - поле свідомості - складно помітити. Я ж його добре бачу, адже свідомість - це моя професійна філософська сфера діяльності.

Що таке героїзм? Накачати м’язи, вдягнути красивий одяг, і знищити кілька сотень негідників? Це у голівудських фільмах. В реальності героїзм - це прийняти рішення, нераціональне з міркувань егоїстичної користі поточного моменту. Залишитись на Майдані у пекельну ніч. Не дати хабар. Поставити на місце чиновника. Відстояти блокпост. Написати текст-конфронтацію до консервативної масової свідомості. Зробити щось не так, "як положено". А так, як хочеш. Як відчуваєш вірним.

Героїзм - це повстати проти ворога, якого мислиш сильнішим. Знайти в собі сили опиратись - насамперед, власній (під)свідомості, яка нашіптує, що нічого то не дасть, і ти нічого не зміниш, і не лізь у це, і в цій країні завжди так буде. Здолати свій власний страх і апатію. Коли вдень після побиття студентів люди зібрались на Михайлівській площі, кожен і кожна знали, що ризикують стикнутись з брутальним фізичним насиллям. Однак прийшли. Маленький, непомітний, непафосний героїзм, який все змінив.

З цих багатьох малопомітних вольових рішень (скільки їх вже мільйонів) складається сьогодні наша реальність. Вона буквально жива - рухається, змінюється, трансформується, так, як ніколи раніше. І в реакціях на цю реальність яскраво проявляється самосвідомість людини, її чи його громадянська позиція.

"Нічого не змінилось" - це реакція людини, яка чекає "покращення". Тобто змін, зроблених десь кимось, з яких для нього/неї буде користь. Та сама егоїстична користь поточного моменту, аватар якої - передвиборчий сухпайок, гречка-тушонка.

Для людини з пасивною життєвою позицією, яка живе і мислить єдиним, роками напрацьованим маршрутом, помітними є лише ті зміни, які входять у її повсякдення зовні, від яких уже ніде дітись.

У межах цього світогляду зміни-як-такі є травматичними, адже людина є їх об’єктом, а не суб’єктом: долар виріс, ціни піднялись, пенсія знецінилась, звільнили з роботи, забрали в армію.

Позитивні зміни з позиції такого досвіду просто невидимі. Більше того, добровільно їх у своє життя людина не пустить (за логікою колись підслуханого: "Як твої діла, харашо? - Харашо це понятіє относітєльне, главне аби не гірше").

"У цій країні ніколи нічого не буде" - реакція тих, у кого під ногами почала горіти земля. Їх аватар - крадіжка і хабар, дрібні чи по крупному, і невротична необхідність довести (власній совісті), що "всі так роблять".

Я зараз не про зловорожих орків (ті, звісно, свідомо і згуртовано блокують, що можуть), а про наче пристойних співгромадян, які, можливо, і на Майдан раз-другий поїхали, і на АТО гроші давали.

Викладачів ВИШів, працівниць бюджетної сфери, чиновників, прорабів…

Нещодавно в кафе спостерігала за представником цього типажу - у його картині світу крали всі, хто вижче і нижче по службовій драбині (про власні "досягнення" чоловік скромно промовчав).

Людина відчуває, що роками напрацьовані схеми, де що взяти і кому відстігнути, щоб за це нічого не було, під загрозою - бо нові люди нової країни вигадують нові правила і нові способи контролю за їх дотриманням. І він добре бачить, що "лівий" фінансовий потік, який його підгодував на машину, будинок, дублянку і коханку, може, ой лишенько, всякнути!

А що потім з таких перескерованих потічків складуться нормальні дороги, школи і лікарні, він (вони - дозволю собі таке узагальнення) не бачать. Ну бо "ми ж всі знаємо, в якій країні ми живемо, тут же ніколи нічого не буде".

Хіба це не яскраве свідчення змін? Їх поступовості і незворотності. Кажуть, що Майдан і подальший волонтерський рух охопив лише 20% населення України. Можливо, але справа не у відсотковому співвідношенні. Важливіше зрозуміти, що ж змінилось для тих, хто хоче діяти?

Відповідь звучить досить невиразно: збільшилось поле можливостей. Це означає все і нічого. Нічого кокретного - просто бери і роби. Май наснагу реалізувати свої ідеї. Май сміливість мати власні ідеї. Мотивацію ділитись ними з іншими, шукати однодумців і соратниць. Мудрість об’єднуватись. Та просто мріяти - і шукати можливості робити маленькі кроки сьогодні, щоб мрії здійснились завтра.

Ті, хто ніколи не діяв, не можуть помітити, що реальність сьогодні жива і піддатлива, як ніколи раніше. Скільки з’явилось людей, які мислять подібно. Як їх активність укладається в синергії та конгломерації… У мережу живих, активних, сміливих і творчих свідомостей, яка пронизує усю країну, на всіх рівнях.

Це справді складно зрозуміти, адже, щоб передбачити великі наслідки маленьких кроків, треба мислити далеко наперед. Бачити складні взаємозв’язки і не пасувати перед їх довгостроковістю. Це про той же героїзм, який вимагає приймати рішення, нераціональні з міркувань егоїстичної користі поточного моменту, однак доленосні для спільноти.

Я вагаюсь, який приклад нової творчої свідомості тут дати, який ланцюжок змін описати. Втомилась відповідати на нескінченні "ну і що".

Ну і що, що мої приятелі зробили регіональне Громадське телебачення? Ну і що, що до них на ефіри приходять місцеві посадовці і відповідають на незручні питання. Ну і що, що вони вчаться розмовляти адекватно і не "по папірчику".

Ну і що, що вони знають, що не всі локальні медіа їм підконтрольні і що незручні питання будуть. Що приховати афери стає все складніше.

Ну і що, що мешканці міста бачать посадовців і вчаться розбиратись у їх діяльності. Ну і що, що платники податків починають розуміти, хто за що конкретно у місті відповідає. Ну і що, що поняття "влада", цей великий чорний монстр, потроху вивітрюється із свідомості, і на його місце приходить реалістичне бачення конкретних посадових осіб і кола їх повноважень.

Ну і що, що вони, як менеджери, найняті платниками податків, мають якісно виконувати свою роботу за зарплату, а не за хабар чи по знайомству.

"Надавати послуги", а не "робити послугу". Ну і що, що всі ці усвідомлення кристалізуються в головах усе більшої кількості людей, змінюють їх звичні маршрути мислення і горизонт очікувань. А відтак їх дії. А дії - змінюють реальність. Ну і що. "Це ж нічого не дасть".

Сьогодні непростий день. Зрештою, як і вчора. Але сьогодні я безмірно вдячна усім тим, хто поруч, хто не опускає рук. 

Співгромадян(к)ам, на яких можна покластись, яких варто любити, і завдяки волі яких я можу спокійно і з натхненням робити свою роботу. Бо знаю, наскільки ми разом усе змінили.

http://life.pravda.com.ua/columns/2015/02/20/189699/

Меняйте себя и свое окружение в лучшую сторону

Підсумки голосування реакторчан

(Упорово - це реальна назва населеного пункту в Тюменській області, де було знято цей антишедевр, що стимулює одночасну кровотечу з вух та очей)"

У Броварах сцену до Дня незалежності прикрасили мапою України без Криму та частини Донбасу

     У користувачів Facebook викликала обурення карта України, якою вдень 23.08.2017 року прикрасили сцену на головній площі       Броварів.

Зображення мало чим нагадує справжню географічну карту України. До того ж на мапі немає ані окупованого Криму, ані частини Донбасу.

Броварчани вважають це прямим закликом до сепаратизму, що є кримінальним злочином.

Біля 15:30 депутат Броварської міської ради Олег Берестовий на Майдані Свободи повідомив, що поліція повезла на допит Інну Савченко. Також майданом гуляють чутки, що Савченко написала заяву на звільнення.

- Я не одразу побачила, що на банері мапа. Вона не з Броварів, я не можу сказати, звідки її нам привезли, щоб не підставляти людей. Я беру відповідальність на себе, бо за це відповідав відділ культури. Зараз я надаватиму покази у поліції, – сказала Інна Савченко.

Хто винен у тому, що в центрі Броварів з'явилася така карта, ще доведеться з'ясовувати. Зазначимо, що підготовкою до Дня незалежності та організацією святкування займалося КП "Бровари-Благоустрій". У міськраді та комунальному підприємстві від інциденту відхрещуються. Винною усі називають Інну Савченко очілницю відділу культури.

У Луцьку кримські татари збирають кошти на блокаду між Кримом та Україною.

Це виявилися представники кримсько-татарської діаспори, що збирали кошти на підтримку блокади Криму. Я, як порядна людина та уродженець міста Севастополя, віддав їм все, що мав -- проте лише 20 гривень, бо я ж вийшов на прогулянку, а не в магазин, паб тощо(це були кошти на проїзд у міському транспорту, тому додому я також йшов пішки) . 

Також вони продавали пахлаву(чим славляться наші кримські пляжі), ляльки ручної роботи та й усім охочим роздавали поїсти, а саме "пюре, шашлик, морква по-корейськи". 

Як ви вважаєте, чи не дарма проводиться ця акція протесту? Моя мати, наприклад, живе зараз у Кримові, то й вона підтримує повну блокаду Криму. Ваша думка?