Остры й перец

Як Іван Франко вибори програв

Було літо 1898-го. Іван Франко втретє був серед кандидатів до австрійського парламенту від Радикальної партії на додаткових виборах в окрузі Тернопіль—Збараж—Скалат. Усебічно обдарований, енциклопедично освічений і надзвичайно працьовитий, Франко проявив себе на багатьох ділянках української культури. Тернополяни добре знали Каменяра не лише як видатного українського письменника, поета, перекладача, філософа, навіть економіста, а й як завзятого політика і творця першої не лише в Галичині, а й в усій Україні (зокрема і в Тернополі) партії європейського зразка. Іван Якович розробляв її програмні документи і досліджував процеси, що відбувалися в краї.

Чимало з тих ідей позастолітньої давності актуальні й досі. Радикальна партія Франка мала свій електорат, програму і, найважливіше (чого потім не мали інші партії), — у неї був механізм дій. Геніальність Франка полягала в тому, що, знаючи тогочасну конституцію Австро-Угорщини, він знаходив у ній такі ходи, сентенції, які дозволяли висувати певні питання і проблеми українського характеру. Зокрема, це було питання самостійності України. Партія мала програму-мінімум і програму-максимум. Мінімум — створення Галицької автономної області. Максимум — соборної України, яка б об’єднала всіх українців.

Українці західного регіону були рішуче переконані, що є окремим народом і не мають нічого спільного з українцями з Великої України, так само, як і з поляками. Називали себе «русинами», і Франко першим у 1893 році почав замість терміну «руський», «руська» вживати слово «українська», «український». Франко писав: «Ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими, а українцями без соціальних кордонів…»

У 1895, 1897 і 1898 роках Радикальна партія висувала Івана Франка на посла до віденського парламенту і польського сейму.

31 жовтня 1895 року підкуплені та застрашені виборці тернопільської округи продали свої голоси на користь владного урядового кандидата графа Пінінського (він був приятелем самого австрійського намісника графа Бадені). Відтак українці зрадили вперше свого найпопулярнішого в Галичині представника.

Навчена гірким досвідом 1895–го, Ольга Хорунжинська, дружина Франка, благала й відраджувала свого чоловіка кандидувати в 1897–му:

“— Ти подумай добре, Іванку. Благаю! Ти вже забув, як тебе продали і зрадили у Тернополі? Тебе пани знову не допустять! Адже ж можеш відмовитися. Скажи, що маєш хвору жінку і четверо дітей!
— Говориш, як дитина! — спокійно реагував на слова дружини чоловік. — Невже тільки маю про свою домівку дбати? Людина не може жити тільки сама для себе, мусить мати і суспільні обов’язки…”

Програвши знову на виборах до австрійського парламенту у Відні (владна адміністрація легко змогла примусити українців страхом, корупцією та іншими шахрайськими засобами програвати вибори, і Франко не зміг здобути посольського мандата, хоча симпатії виборців були на його боці), вічний революціонер почув таке «резюме» від своєї Ольги:

“— Чи не казала я тобі? Бачиш, скільки прикростей? Кандидатом ти був, а депутатом не будеш!
— А я не шкодую. Ніяка праця не пропадає даремно! — спокійно відповів поет. — Це ж була праця з народом. Це цвіт, який дасть плоди…”

Іван Франко з дружиною Ольгою Хоружинською 1886 р. сфотографувались у Влодзімежа Висоцького одразу після одруження на пораду польської письменниці Елізи Ожешко.

Але те, що тих «плодів» знову не буде під час третьої кандидації на посла від Тернопільської виборчої округи в 1898–му, добре відчував навіть син–семикласник тернопільського повітового лікаря Олександра Гладишовського. Він добре знав (адже не раз чув про це) «виборчий рецепт» перемоги свого батька, а заодно й тодішньої влади: поляки в таких суспільно–політичних умовах легенько куплять українців, адже українці продаються!!! За гроші, за землю, за посади, за горілку, за ковбасу. Тоді ж виникло таке поняття, як «хрум». «Хрум» вважався сильнішим за будь–які високі політичні ідеї…

Попри те Франко розуміві знав своїх рідних галичан, їхню долю, він говорив, що «для українського народу українська державність наповнена сутністю». Українському селянинові однаково, як вмирати з голоду, — від рук свого пана чи чужого. Йому абсолютно однаково, хто з нього буде «шкіру дерти» і податок знімати.

Саме галичани почали рішуче виступати проти ідеї української незалежності. Занадто добре і солодко жилося їм під рукою австрійського цісаря, який завжди вмів дати раду товкотнечі в українських і польських колах, умів тримати державу вкупі. В такій ситуації було дуже важко досягти могутнього прориву й поступу. Крім того, простим українцям ні на що було нарікати. В умовах Австро–Угорщини вони задовольняли свої найважливіші потреби, в тому числі й культурні: мали свою пресу, гімназії, свободу релігії, навіть національний театр. І, відповідно, їм було добре. Засоби масової інформації, які згодом прославилися своїми радикальними націоналістичними поглядами, тоді говорили і писали інше: навіщо взагалі ставити на чергу дня питання державності? Воно не на часі, «тата» Йосифа це може образити. А крім того, така боротьба потребує жертв. Будуть тюрми, репресії. Словом, краще так, як є.

У 1898–му свідома частина тернополян хотіла як віддячити Франкові за його титанічну працю, так і вибачитися за тих, несвідомих, кого купували поляки у попередні виборчі перегони.

Кожне передвиборче віче, де сильний дух Франка, того, «що тіло рве до бою», став «на прю», перетворювалося в справжнє свято. Франко з неймовірним успіхом сам об’їздив села і міста, де вів свою передвиборчу кампанію. Так було у Великому Глибочку, Чистилові, Денисові, Купчинцях, Пронятині. Кожне село мало свій місцевий комітет, зв’язаний з центром. З центру вчасно надходила інформація та потрібні інструкції. Скрізь по селах були добрі приятелі Каменяра, і він був певний, що вони допоможуть у виборчій боротьбі. Все йшло до того, що Франко мав би вийти переможцем. Не лише українці, а й дехто з поміркованих поляків уже наперед вітали його з успіхом. Проте з перевагою в 10 голосів виграв повітовий лікар…

Якщо першого разу Іван Франко досить гумористично подивився на свій неуспіх: «Один наслідок мала моя кандидатура, про який мені певно не снилося: обрання урядового кандидата коштувало йому 8–10 тисяч золотих. Найбільшу частину цієї суми забрали, розуміється, агенти. Вони повинні би прислати мені листа з подякою», то після третього каменярського лупання скали справедливо визнав: «Я половину галичан люблю, а половину — ненавиджу!!! Жорстокі наші часи! Так багато недовір’я, ненависти, антагонізмів намножилося серед людей».

Після продажності, підкупу, лицемірства, політичних амбіцій, зажерливості і третьої зради українців у Тернополі Іван Франко цілком зійшов з політичної арени.

«Весь город горит на х*й!» Какие российские генералы и полковники обстреливали мирных жителей Мариуполя

Все записи телефонных переговоров: https://theins.ru/politika/101905

Bellingcat удалось идентифицировать действующих российских генералов и полковников, которые силами нескольких ракетных батарей 24 января 2015 года подвергли Мариуполь обстрелу из «Градов» и «Ураганов», в результате чего погиб 31 человек, в том числе двое детей. Результаты этого расследования украинские власти уже передали в Международный трибунал в Гааге. The Insider предлагает ознакомиться с перехваченными телефонными разговорами, из которых следует, что военные знали, что стреляют по плохо проверенным целям, и что они не остановили обстрел, даже когда поняли, что под огнем оказались мирные жители. Также из прослушек телефонных переговоров становится понятно, кто из российских офицеров участвовал в этом военном преступлении, как российские полковники обманывали генералов и почему некоторые из участников обстрела решили имитировать собственную смерть.

Утром 24 января 2015 года украинский город Мариуполь подвергся ракетному обстрелу из «Градов» и «Ураганов». Реактивные снаряды утюжили город на протяжении нескольких часов, попадая в жилые дома, детские сады и магазины, 31 человек погиб (в том числе два ребенка), ранены 117. Никаких военных объектов в радиусе как минимум километра от зоны обстрела не было. Прибывшие на место наблюдатели ОБСЕ по воронкам от снарядов определили, что обстрел велся с территории «сепаратистов», российские же власти немедленно назвали это провокацией Украины. В результате сложного и долгого расследования Bellingcat удалось установить всех причастных к этому военному преступлению.

Действующие лица

Судя по имеющимся свидетельствам, в обстреле Мариуполя принимали участие 200-я отдельная мотострелковая бригада БВ СФ (в/ч 08275) из Мурманской области и 5-я отдельная гвардейская таманская мотострелковая бригада из Наро-Фоминска. Эти бригады находились под командованием полковника Сергея Лисая, который, в свою очередь, получал распоряжения от генерал-майора Степана Ярощука. На момент обстрела Мариуполя оперативное командование этими двумя бригадами было передано от Лисая полковнику Максиму Власову («Югра»).

Также обстрел вел так называемый «9-й полк ДНР». Им командовал действующий полковник российской армии Александр Муратов.

Помимо Ярощука, в операции принимал участие и другой генерал-майор — Олег Кувшинов. Под командованием этих двух генералов в операции были задействованы как минимум четыре полковника: Александр Цаплюк (позывной «Горец»), Александр Муратов (позывной «Сан Саныч 0187»), Максим Власов («Югра») и Дмитрий Клименко.

Как развивались события

Утром 23 января 2015 года российский полковник Александр Цаплюк (позывной «Горец»), базировавшийся в тот момент в Донецке (том, что на российской территории) и курировавший артиллерийские операции на территории так называемой ДНР, получил распоряжение от российского военного командования начать военную операцию в отношении целей на территории города Мариуполь. Операция подразумевала массированный ракетный удар нескольких батарей 24 января, причем какие именно военные цели должны были быть поражены, неясно. Две батареи (200-я и 5-я) должны были быть подтянуты с российской территории, третья батарея уже находилась в зоне, контролируемой сепаратистами.

Российские батареи пересекли границу в районе населенного пункта Кузнецы и продвинулись в сторону Мариуполя, остановившись в селе Безыменное.

На границе возникла внезапная проблема: российских военных сначала не признали за своих сепаратисты, так как у тех не было ни документов, ни номеров на машинах. Полковник Александр Цаплюк был вынужден объяснять, что это свои, а документов у них потому и нет, что они военные:

К счастью для жителей Мариуполя, не все из «Градов» доехали до Безыменного из Мурманской области. Минимум одна машина выбыла из строя на подходе к селу (по возвращении в Мурманск через месяц ее сфотографировал случайный свидетель). Этот инцидент также обнаружился в прослушках:

Почему вообще все эти вещи военные обсуждают по открытой телефонной связи? У них же должны быть средства защищенной спутниковой связи. Это удивляет не только The Insider, но и самого полковника Цаплюка. В разговоре с полковником Власовым Цаплюк говорит, что «в режиме реального времени обо всем докладывает самому главному» и просит Власова использовать портативные станции спутниковой связи «Белозер», которые должны быть у полковника Лисая. Но потом в разговоре с самим Лисаем Цаплюк узнает, что космической связи у них нет.

Уже на момент определения координат российские военные понимают, что их данные не сходятся с данными наводчиков, разница аж полкилометра. Откуда взялись координаты наводчиков, военные сами не знают, но, кажется, это их не сильно тревожит — решено бить по тем координатам, которые им дали.

Неработающая связь, путаница с координатами целей, машины «Града» врезающиеся друг в друга, едва не арестованные солдаты без опознавательных знаков — все это больше похоже на сюжет комедии «Мистер Питкин в тылу врага», чем на реальные военные действия. Но как только начинается обстрел, комедия превращается в трагедию.

В 7:55 утра, с получасовым опозданием, полковник Цаплюк командует Максиму Власову (200 бригада): «Огонь!». Одновременно полковник Муратов отдает приказ открыть огонь так называемому «9-му полку ДНР». Начинается первый обстрел (всего в этот день их было четыре):

Вскоре становится понятно, что ракеты летят не туда, куда надо, а по жилым домам. «Перелетело все и пошло по домам, по девятиэтажкам, по частному сектору, Киевскому рынку...».

«Весь город горит на х*й! Проверяйте все, хорошо?» — тревожится полковник Максим Власов:

Поразительно, но в одном из разговоров военные обсуждают, что одна иp машин бьет «х*й знает куда», но решают продолжить обстрел и оставляют ту же самую «цель 107».

Такое впечатление, что военным было все равно, по какой цели бить. «Готов бить 102!» — «Там же 101 должно быть?» — «Ну они дали нам 102» — «Ну хорошо, огонь!».

После того, как жилые кварталы попадают под обстрел, на место выезжают наблюдатели ОБСЕ. Они прибывают в Мариуполь уже к 9:30 и сначала изучают ситуацию на месте событий. В два часа дня наблюдатели выдвигаются к российским позициям. Узнав об этом, генерал Ярощук дает команду полковнику Цаплюку уводить машины:

Власов требует загнать машины обратно по ангарам и зарядить их (чтобы не было видно, что машины уже стреляли):

Любопытно, что Власов требует в первую очередь прятать «сороконожки».

Почему именно «сороконожки»? Судя по всему, речь идет о «Платформе О» — военном КамАЗе, предназначенном для транспортировки артиллерийских и ракетных установок, который официально был поставлен на вооружение лишь в 2015 году. Военные не хотели их «светить» раньше времени — в том числе из-за того, что было бы слишком очевидно: это вооружение  прибыло из России. 

К слову об отношениях с начальством: российские полковники, судя по этим звонкам, постоянно дезинформировали своих генералов. В том числе они вводили их в заблуждение о времени начала обстрела. Вот например звонок, который состоялся в 12:52 по украинскому времени (в 13:52 по московскому), в нем полковник Лисай просит записать время начала очередного обстрела как 13:52, хотя из контекста мы знаем, что он еще не начался.

Вот второй звонок, здесь уже военные сами не помнят, когда начали стрелять, и записывают время начала обстрела 9:58 (в действительности — на полчаса позже)

Пока полковники махинировали с отчетами, несколько участников обстрела пошли еще дальше — Александр Евтодий («Пепел») и Грайр Егиазарян («Шрам») — оба из «9-го полка» — инициировали свою смерть. Вот звонок, где Егиазарян предупреждает любовницу: «Если обо мне что-то в прессе сообщат, не верь».

Вскоре действительно появились сообщения, что Егиазарян героически погиб в шестичасовом сражении против батальона «Азов». Зачем Егиазаряну понадобилась подобная инсценировка, не очень ясно, но один из знакомых с ним людей сообщил Bellingcat, что в сепаратисты он подался, чтобы заработать деньги для выплаты долга по алиментам. Судя по всему, для него это стало возможностью «обнулить долги».

А вот разговор, где обсуждают мнимую смерть Александра Евтодия («Пепел»). Звонящему, правда, некто с позывным «Магадан» сообщил, что все это неправда, но сослуживцы продолжают делать вид, что «нету больше „Пепла“».

Bellingcat проверил теорию о смерти «Пепла» и, создав фейковый аккаунт Максима Власова, связался с ним через соцсети. Увидев сообщение от боевого товарища, Евтодий подобно Фениксу «восстал из пепла» и даже поделился своим мобильным телефоном. Bellingcat связался с ним по этому номеру, и ему ответил хорошо узнаваемый голос «Пепла». Связана ли постановочная смерть «Пепла» с деньгами, как и в случае «Шрама», сложно судить, но среди причин могло быть и то, что голос, имя и позывной «Пепла» были вскоре после обстрела засвечены СБУ, поэтому инсценировка смерти могла также быть мотивирована вопросами безопасности.

Источник: https://theins.ru/politika/101905

Вата на Майдане

когда в укропской тюрьме макарошки дают

Кровавому Пастору переливают кровь русскоязычных младенцев. ФОТОФАКТ

Всі на раду

Шановне козацтво!

Постала ситуація, коли частина нашого славного війська непорозумілася із сотником Ґриденком, через що було створено альтернативну раківську сотню – "Наступ". Московитським панам це буде не до смаку й може відгукнутися всьому нашому русинству.

Тому наразі є такі можливі рішення:

1) Товариство спілкується із сотником Ґриденком щодо проблем, що виникли й виникатимуть, і виробляє спільний механізм їхнього вирішення;

2) Товариство домовляється з Ґриденком щодо посади сотенного хорунжого, який буде розділяти владу, представляти інтереси козацтва та самостійно вирішувати конфлікти із сотником;

3) Московити назначають свого сотника й нічого доброго від них надалі не чекайте;

4) Самостійно об'єднатись в одну українську спільноту із широкими повноваженнями старих розділів.

Окрема моя пропозиція: зробити "Наступ" підтаґом "Перцю" з обмовленими умовами.

Прошу банити вату, якій у цьому дописі не місце, і писати за сутністю "конкретне питання – його вирішення".

Тези окреселені вище. Або знаходимо механізм, який задовільнить усіх, або чекаймо, коли москалі поруйнують Січ.